Сила болю

66

Доброго дня. Мені двадцять дев’ять років, і я гемофілік.

Ні, я не помру від будь-якого порізу. І навіть від великого не помру, якщо перев’язати рану. Так, від артеріальної кровотечі помру — як і будь-яка інша людина.

Так, я сильно кульгаю. Ні, я краще постою цю хвилину, навіть будучи не в змозі стояти інакше, ніж а-ля балерина — спираючись тільки на шкарпетки. Бо вставати з низького сидіння мені ще важче. Ні, правда. Я серйозно. Та куди ви мене отпихиваете? Невдячний, старших не слухаю? Як скажете, а я вже виходжу.

Так, я сильно кульгаю. Дякуємо за місце, мені майже півгодини ще до роботи їхати — як раз що-небудь корисне на ноутбуці зроблю.

Ні, я не пройду безкоштовно: я не інвалід. Ну, тобто я можу отримати інвалідність. Я вже це робив, крім того, що я вважався інвалідом з дитинства, мені дали третю групу (перший ступінь по-нинішньому).

Так, я вважався колись дорослим інвалідом. Це коштувало мені півтора місяців витрати нервів і сил, витрачених на біганину по лікарям та іншим інстанціям. Знаєте, на роботу з якою довелося відпрошуватися разів п’ять, якщо не більше) їздити куди простіше. Фіналом стало відверте презирство від комісії — то завдяки, то всупереч тому, що я не став розписувати свої страждання, а чесно заявив: живу, як можу, поки виходить, крім пари суглобів ні на що не скаржуся. Проходити це кожен рік заради пенсії та безкоштовного проїзду в метро? Ні, дякую. У мене не так багато часу, що залишається для активного життя, років через десять я вже буду з працею збиратися вийти з дому. А поки я — затребуваний фахівець на високотехнологічному полуоборонном підприємстві, плюс — викладач не менш високотехнологічному і полуоборонном вузі. На жаль, мені не вдалося піти в армію (так, я хотів!), мені не світить навчитися кататися на велосипеді, турпоходи теж не про мене… Але все ж мені гріх скаржитися.

Народись я п’ятдесят років тому, мене б уже не було, швидше за все, в живих.

Народись я тридцять років тому, я б, швидше за все, не виходив з дому. А домом, швидше за все, була б лікарняна палата.

Але зараз, завдяки досить дорогим лікам, забезпечуваним московським урядом і окремими спонсорами, я ще живий і успішно трепыхаюсь. Хоча — брехати не буду — на моє лікування в місяць витрачається більше грошей, ніж я підвищую ВВП країни.

Я радію, якщо біль від вставання на ноги триває секунд десять. Тому що це менше, ніж тридцять.

Я радію, що про інфаркти та інсульти я можу практично забути.

Я радію, що дуже худий: як би мене носили і без того уражені суглоби із зайвою вагою, не уявляю.

Так що все у мене добре. А задовбали, по суті, лише дві речі.

По-перше, сходи, суміщені з ескалаторами. Це коли вгору тебе везуть, а вниз ідеш ніжками. Ті, хто проектує, мабуть, не в курсі, що людям з хворими ногами складніше (я б навіть сказав — небезпечніше) саме спускатися.

А по-друге, задолбали те, що сили волі стає з кожним роком все менше. Все частіше намагаєшся якомога довше залишитися на дивані/стільці/ліжка — лише б не вставати, лише б уникнути ще N секунд болю…

Що ж, приблизний термін я собі вже призначив: до весілля єдиною і коханою дочкою. Сподіваюся, що зможу завершити своє життя на мажорній ноті. А всім іншим бажаю здоров’я.