Щоб життя медом не здавалась

5

Старо як світ і, мабуть, вічно. Однак від того — не менш задолбали.

Мені 30 років. Моїм знайомим — кому стільки ж, а кому і побільше. Але проблеми у більшості одні і ті ж: абсолютна неможливість домовитися зі старшим поколінням. Причому навіть якщо прикладаєш всі сили, щоб домовитися. Навіть коли говориш прописні істини. Навіть коли їх позиція не витримує ніякої критики. Немає, є тільки їх думку — і неправильне. На шкоду логіці, здоровому глузду, елементарним нормам поведінки — усього.

Або ти живеш під каблуком і за вказівкою, або ти невдячна погань, сволота, невдаха, божевільний і просто ідіот. Причому у виразах теж особливо не соромляться.

Подруга скаржиться, що її мати взагалі розмовляє виключно в тоні «ти належиш мені, тому що це я тебе народила» і «я тобі наказую». Це не жарт. Це цитати. Це серйозно говорить доросла людина.

Я не розумію. Напевно, зі мною щось не так, але я до сих пір не розумію, як так можна жити.

Боятися всього і вся. Озиратися на кожну бабу Маню, яка тебе теоретично може раптом засудити. При цьому кожній бабі Мані зливати всі сімейні справи і проблеми. Ламати психіку своїм малолітнім дітям. Якщо зламати не встиг — активно компостувати мізки дорослим дітям, які життєвої успішності батьків давно перевершили.

Не слухати. Не бажати слухати. Вести себе так, як непристойно вести навіть по відношенню до чужих людей. Кричати, ображати, принижувати за найменше розбіжність у думках. Не бачити того хорошого, що для тебе робиться, при цьому чіплятися до будь стосується тебе дрібниці. Истрепать нерви собі і псувати їх оточуючим. Панічно боятися всього, чого не було в твоєму житті — наприклад, ведення бізнесу або прослуховування, я не знаю там, новомодного музичного стилю.

Не відбутися повністю самому, все життя скаржитися на життя — і при цьому активно вчити жити інших, нав’язуючи їм свою модель поведінки і життя. У мене доходить до того, що мене намагаються вчити в питаннях, які є моєю безпосередньою професією — при тому, що батьки в цій сфері не мають знань взагалі. Але спроба розповісти, як воно там відбувається насправді, обертається диким криком з їх боку. У гірших традиціях мережевого холивара — коли у супротивника закінчуються аргументи, він переходить на особистості і образи. Але це ж сім’я, а не форум!

Адже і при цьому батьки напевно переконані, що люблять своїх дітей… Що це за любов така? Що це за вимогу зворотного любові, поваги і взагалі бажання спілкуватися з-під палиці? Чому батьки не хочуть бути друзями і близькими людьми своїм дорослим дітям, а воліють перетворюватися в неосудних домашніх тиранів з незЕкшн сненними вимогами? Чому, якщо вони нещасливі самі, вони хочуть виліпити за своїм зразком таких же нещасних дітей?